Перейти до основного вмісту

Вибрана поезія з Лесі Українки

Ф.Красицький. Портрет Лесі Українки. 1904 р.
Сontra spem spero!*
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей —
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!

* Без надії сподіваюсь! (лат.)


«Як дитиною, бувало…»
Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.

«Що, болить?» — мене питали,
Але я не признавалась —
Я була малою горда,—
Щоб не плакать, я сміялась.

А тепер, коли для мене
Жартом злим кінчиться драма
І от-от зірватись має
Гостра, злобна епіграма,—

Безпощадній зброї сміху
Я боюся піддаватись,
І, забувши давню гордість,
Плачу я, щоб не сміятись.


«Стояла я і слухала весну…»

Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

«Хотіла б я піснею стати…»
Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.

Щоб геть аж під яснії зорі
Полинути співом дзвінким,
Упасти на хвилі прозорі,
Буяти над морем хибким.

Лунали б тоді мої мрії
І щастя моє таємне,
Ясніші, ніж зорі яснії,
Гучніші, ніж море гучне.

«Слово, чому ти не твердая криця…»
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб’єш…

Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою…
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!


«Все, все покинуть, до тебе полинуть…»
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.



«Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…»
Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світа,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

Плющ їй дає життя, він обіймає,
Боронить від негоди стіну голу,
Але й руїна стало так тримає
Товариша, аби не впав додолу.

Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –
А прийде час розсипатись руїні, –
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополі
І статися для неї гірш могили?


Жіночий портрет
Ти чесна жінка, ти не продаєш
своєї вроди й пестощів за гроші,
нещирих поцілунків не даєш
за лакомство нещасне, за розкоші.

Ти горда жінка, ти не увійшла
в кубельце, звите дружніми руками,
найтяжчу працю ти собі взяла,
несеш мовчазно довгими роками.

Ти добра жінка, слів терпких нема
у тебе для таких, що «впали низько»,
хоч злидні перетерпіла й сама,
хоч і тобі була спокуса близька.

Ти щира жінка. Тим своє чоло
ти хилиш низько, про таких згадавши,
що продаються; знаєш, як було
їм гірко й солодко, в неволю впавши.

Бо продалась і ти. Не за срібло
і не за ласощі, не за дарунки,
але за те пестливеє тепло,
за любі речі та за поцілунки…

Се ж голод серця гнав тебе за тим,
у кого в очах діаманти ясні,
чий сміх тобі здавався золотим,
а кучері були, мов грона рясні.

Не тіло ти, а душу продала,
свій хист і розум віддала в неволю,
у каторгу довічну завдала, –
і гірко й солодко тобі до болю.



«Хто вам сказав, що я слабка…»
Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.

А восени… Яка журба,
чи хто цвіте, чи в’яне,
тоді й плакучая верба
злото-багряна стане.

Коли ж суворая зима
покриє барви й квіти –
на гробі їх вона сама
розсипле самоцвіти.


На вічну пам’ять листочкові, спаленому приятельською рукою в непевні часи
Ой палка ти була, моя пісне!
Як тебе почала я співати,
В мене очі горіли, мов жар,
І зайнявся у грудях пожар.
Хтіла я тебе в серці сховати,
Та було моє серденько тісне,
Ой палка ти була, моя пісне!

Так, була моя пісня палка.
Вислухала товаришка спів,
Мов троянда, уся паленіла,
І сльоза в неї в очах бриніла
Від гарячих, невтримливих слів,
І тремтіла подана рука…
Так, була моя пісня палка.

Ти занадто палка, моя пісне!
Як настала тривожна година,
Запалилося слово вкінець
І спалило тонкий папірець…
Замість пісні лежить пожарина.
Ой, глядіть, знову іскорка блисне!
Ти занадто палка, моя пісне!

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Цитатна характеристика персонажів повісті "Кайдашева сім'я" Івана Нечуя-Левицького

Уривки із твору Івана Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я", у яких описані образи повісті.

Стислий переказ твору "Климко" Григора Тютюнника - Климко скорочено - Короткий зміст повісті "Климко" Григора Тютюнника

Климко - сирота. Він мешкає у бараці з дядьком Кирилом, машиністом паровоза. Однак з початком війни хлопчик залишається зовсім сам. Барак біля станції, у якому мешкав Климко, згорів від ворожих бомб, тому хлопчик вимушений облаштуватися в шахтній ваговій кімнаті. Разом з ним мешкає його друг Зульфат і вчителька Наталія Миколаївна з немовлям Олею.  Щоб вижити в голодні воєнні часи, Климко вирішує піти по сіль у місто Слов'янськ. Йому допомагає місцевий аптекар дід Бочонок, який дає гроші та сухарі в дорогу. На своєму шляху малолітній Климко пізнає чимало бід: холод, голод, облави поліцаїв і жорстокість людей, вимушених виживати в страшних умовах війни та окупації. Однак трапляються хлопчику і добрі люди: швець на базарі Слов'янська, тітка Марина, які допомагають йому, не жадаючи відплати. Повертаючись додому, несучи в руках молоко для Олі та сіль, Климко мріє, як зустріне Наталію Миколаївну, Зульфата. Однак у висілку в хлопця влучає патрон із автоматної черги,  і з клунку тонен...

Короткий зміст повісті "Дві московки" Івана Нечуя-Левицького

Повість «Дві московки» переносить читача в старе покріпачене село Момоти, задавлене злиднями, безземеллям і солдатчиною.  До старої Варки Хомихи повертається син, якого давно забрали в москалі на військову службу. Наступного дня молодий хлопець йде на свято до церкви, де зустрічає двох подруг — Ганну і Марину. Обидві дівчини закохуються у Василя й проводять із ним вечір на вулиці. Хлопець вражений красою двох дівчат, але його душа вже належить білявій Ганні.  Після другої пречистої Василь засилає старостів до Ганни Тихонівни. Марина заздрить, бо теж кохає Василя.  Водночас про Марину у селі ходив поговір про її неблагочестивість. Тому дівчина вирішує одружитися з першим, хто їй це запропонує, на зло всім людям. Тому відразу погодилась вийти за вже не молодого москаля. Молодиця страждає від тяжкого життя з нелюбом. Тому загадує йому ходити на роботу за 10 верст, щоб якомога рідше його бачити. За два роки по весіллю молоде подружжя народило сина Івася, зажило звичайним селя...