Письменник із «сім'ї священників у квадраті». Тези лекції проф. О. Матушек про Івана Нечуя-Левицького

Книгарня «Є». Філолог, професорка Олена Матушек із ХНУ імені В. Н. Каразіна розповіла про І. Нечуя-Левицького з того погляду, з якого на нього ще не дивились, — як на майстра риторики.

Творчість українського письменника І.Нечуя-Левицького досліджено та узагальнено на рівні мови, стилю, жанру не одним науковцем. Над цим працювали, серед інших,  історик літератури С. Єфремов, мовознавець В. Сімович, літературознавиця Н. Крутікова.

Але професорка ХНУ ім. В. Н. Каразіна, докторка філологічних наук Олена Матушек вирішила поглянути на літератора Нечуя-Левицького з іншого погляду — вона, як «давник» (дослідниця давньої української літератури — 17–18 ст.), спробувала проаналізувати в його творчості компоненти риторики. Саме з цим поглядом на письменника дослідниця виступила з лекцією в книгарні «Є». Крім цього, вона презентувала нове видання «Кайдашевої сім'ї» від видавництва «Основа».

Основні тези лекції:

• У 20 ст. переважав ретроспективний аналіз вивчення української літератури; О. Матушек, досліджуючи І. Нечуя-Левицького, застосувала інший — аналіз текстів письменника на риторичні прийоми.
• Для 17–18 ст. риторика мала вигляд приписів того, як формувати правильний текст;  як дисципліна вона дожила до 19 ст.
• Нечуй-Левицький змалку знав, як пишуться тексти, — від батька: той, бувши священником (мати теж походила з шанованої священницької родини), любив зачинятися в кабінеті й писати проповіді.
• Крім І. Нечуя-Левицького, в його часи було чимало письменників, які теж здобували освіту в духовних семінаріях, наприклад: І. Котляревський, А. Свидницький, С. Руданський. Там вони вивчали, зокрема, дві дисципліни — риторику та поетику. Така підготовка передбачала, що учень знатиме, як грамотно будувати тексти.  
• На думку С. Єфремова, «Житія святих» — засадничий твір у формуванні літературного стилю Нечуя-Левицького.
• Був реалістом — за І. Франком, реалістом-описувачем (другий тип — науковий реалізм), тобто просто відображав дійсність, зосереджуючись на описі, а не на подіях. Реалісти протистояли риторичним канонам.
• Пізніше на зміну риториці прийшли щоденники та листування, а її функції заступили літературна критика та рефлексії письменників (статті тощо); Нечуй-Левицький часто писав листи.
• Обстоював «чисту мову»: народну, але не вузькодіалектну; був проти галицизмів, приміром, таких: сей, ся, провалля, насіння.
• Разом із М. Драгомановим та І. Франком брав участь у літературній дискусії: якими шляхами має піти українська література.    
• І. Нечуй-Левицький говорив, що російська література не потрібна українському читачеві, — як представнику українського народу, як громадянину своєї держави, — тому що російські письменники торкалися чужої, не української, проблематики; але російська література потрібна українським письменникам.
• Уважав, що письменники мусять писати про народ, для народу та мовою народу; і мусять триматися трьох домінант — народності, національності, реалізму.
• Твори І. Нечуя-Левицького — малоподієві (у них є дії, тобто дієслова, але мало подій – того, що змінює героїв так, що вони вже не вертаються до минулого стану), зате в них багато пейзажів та інтер'єрів; описовість не позбавлена риторичних прийомів.  
• Мав улюблені штампи, наприклад, «сонце на прузі» (у «Хмарах», Кайдашевій сім'ї та ін.).  
• «"Кайдашева сім'я" — антизразок, як не треба поводитися в сім'ї», — О. Матушек;  
• С. Єфремов: «Як письменник Нечуй-Левицький сформувався відразу й далі не змінювався». Єфремов мав упереджену позицію щодо Нечуя-Левицького, причина — не збіглися поглядами на творчість: Єфремов – радикальний, налаштований на рух уперед, а Нечуй-Левицький був свідомо спокійний.