…і що за люди ті українці — по ямах та кутках туляться, їсти нема чого, а вже друга баба на селі вагітна, чорти б їх побрали. Не бажають вимирати, плодяться безсоромно, наче і не висить над ними фашист, як кара Божа.
День всюди однаковий.
Чоловік завжди… завжди повинен зверху бути.
У щасті й свиня — королева.
Ох те кохання… Хоч скільки від нього не бігай, а воно тебе
до сільради за комір притягне!
А що любов… Ну, рік-два, а потім люди звикають одне до
одного, горе та біда їх докупи зліплять — не розчепити, отак і сунуть по життю
до останку.
Виробничі шльондри залишаються на місці виробництва у спадок
новому керівництву.
Хіба можна було довірити кохання дню? Людські погляди
розірвали б його на шматки лише за один такий день.
Любов — не для чужих очей. Любов — то таємниця. Незбагненна
примха безрозсудного серця. Квітка папороті. Палкі обійми під сонцем не змусять
ту квітку розпуститися вночі. Тільки — дві зорі, що раптом перестануть світити
холодним блакитним вогнем, запалають теплим світлом любові і впадуть у своє
кохання, як у темний, безлюдний ліс, де на них уже чекає квітка папороті. І що
його бідкатися про загублене життя? Любов — краща за життя. І щоби це
зрозуміти, треба прожити ціле життя.
...
Коментарі