Що не кажіть, а Гоголь душею й натурою наш.
Панас Мирний
М. Гоголь — геніальний, всесвітньо відомий письменник-мислитель. Він суттєво збагатив не лише вітчизняну, а й російську культуру, переніс у неї сковородинівську філософію — екзистенційну традицію, підготував духовний ґрунт для появи титанічної постаті Ф. Достоєвського. Завдяки М. Гоголю Україна стала відома й популярна практично на всій планеті. І в долі, й у творчості письменник яскраво виявив характерне для романтизму бачення світу як клубка трагічних суперечностей. Помічаючи насамперед дисгармонійність у собі і в душах інших людей, у суспільстві, Гоголь понад усе прагнув цілковитої гармонії (сонця, світла) для себе, свого народу, людства.
Михайло Васильович — російський митець?
Більшість мрій і задумів в умовах деспотичної імперії М. Гоголю не вдалося здійснити. До Києва письменника так і не пустили, добре знаючи його українофільські настрої. Своїм лукавим рішенням цар обрубав культурні зв’язки митця з Батьківщиною. М. Гоголя щодалі більше розчарувала своєю оспалістю, пристосуванством, безкультур’ям тогочасна українська еліта. З іншого боку, добре усвідомлюючи геніальність Миколи Васильовича, його все наполегливіше затягували у своє середовище й імперська влада, і російська культурна еліта (О. Пушкін, В. Жуковський, В. Бєлінський, С. Аксаков). Особливо митець прислухався до порад О. Пушкіна, якого буквально обожнював за неповторний талант. М. Гоголь не знайшов рівноваги між національним і загальнолюдським (християнським). Одним пожертвував заради іншого і цим обікрав свою душу. Очевидно, для самозаспокоєння придумав таку собі ілюзорну наднацію, надвітчизну — «Русь», що, на його думку, як матрьошка, вміщала в себе і Україну, і Росію, і деякі інші слов’янські народи. Після «Миргорода» майстер ніби відвертається від України, натомість починає активно розробляти російські теми — у «Петербурзьких повістях» («Ніс», «Шинель», «Невський проспект», «Записки божевільного»), комедії «Ревізор», у поемі-романі «Мертві душі», інших творах. Звернувшись до російського світу, письменник абсолютно чесно показав його таким, яким бачив з українських позицій — темним, деспотичним, жорстоким, «мертводушним». Перейшовши в російську літературу, М. Гоголь не заходився прославляти імперію, чого від нього чекали петербурзькі покровителі, а казав страшну правду про неї, кинув їй виклик. Пекуча Гоголева правда, звичайно ж, була ліками для росіян, хоч і надто гіркими.
Протиріччя довкола письменницької долі Миколи Васильовича
Особливо жорстоких цькувань зазнав митець з боку петербурзьких чиновників за твори «Ревізор» і «Мертві душі». Болісно переживаючи звинувачення, М. Гоголь тяжко занедужав 1836 року, виїхав за кордон, де пробув з перервами цілих 12 років (більшу частину часу — в сонячній, такій схожій на Україну Італії). Утім, попри всі духовні метання письменник завжди залишався українцем. Любив готувати українські страви для дружніх вечірок, часто співав українських пісень, танцював гопак, у товаристві не раз переповідав наші легенди, анекдоти, думи. За свідченням М. Максимовича, М. Гоголь уважав себе українським письменником, який пише російською. Так, прибувши 1846 року на курорт Карлебад для лікування, письменник зареєструвався у книзі визначних пацієнтів: «Пан Микола Гоголь, українець, що живе у Москві, автор кількох російських комедій». В останні роки життя М. Гоголь шукає власного притулку в релігії, відвідує і повертається в Росію 1848 року. З 1851 року мешкає у Москві, де і помирає 21 лютого 1852 року, знищивши всі свої папери. На початку ХХ століття професор І. Мандельштам, аналізуючи стиль Гоголя, дійшов висновку, що мовою його душі булла українська. Це виявляється не тільки в лексиці, а й навіть у синтаксисі,— думав він по-українськи, а потім, пишучи, перекладав російською. До революції переважна більшість і наших, і російських читачів, дослідників розглядали М. Гоголя насамперед в українському літературному контексті. У комуністичну ж епоху імперія цілком присвоїла письменника собі. Символічно виглядає напис на пам’ятнику в Москві: «Великому русскому художнику слова Н. В. Гоголю от правительства СССР». І лише зараз починаємо вивчати Миколу Васильовича не як зарубіжного, а як нашого, українського генія, хоча важко переоцінити його внесок і в російську культуру.
Висловлювання про М. Гоголя:
Т. Шевченко: «...Наш Гоголь — справжній віщатель душі людської! Наймудрішій філософ і найвеличніший поет мусить благоговіти перед ним як перед чоловіколюбцем».
С. Єфремов: «Важко, здається, вишукати серед історичних осіб другу більш дисгармонійну постать, так вигадливо сплетену з поверхових та внутрішніх суперечностей і контрастів, як він... Тупий школяр — і геніальний письменник; великий гуморист, сміхотун та вигадник і не менший песиміст... прихильник особистого морального самовдосконалення — і джерело протесту проти громадського ладу, українець, що з поетизмом та любовію ставився до рідного краю,— і виключно російськомовний письменник»; «...Після книжки Гоголя вперше я почув себе сином рідної землі; ще з «Тараса Бульби» запала мені в душу перша іскра національної свідомості, до якого потім інші автори додавали вже тільки нового жару».
Д. Чижевський: «Ціллю творчості М. Гоголя було оживити душі, роздмухати у людини жар у душі, де він починає загасати, показати, що прекрасна душа є природно-прекрасною метою для людини».
В. Шевчук: «Своєю українською творчістю письменник прагнув подати образ українського народу таким, як він його бачив, у різних вимірах: по-перше, в його духовній іпостасі: зі звичаями, обрядами, віруваннями, святами, світом фантазії, поєднаним із реальною; по-друге, в його героїчній історії («Тарас Бульба»); відтак циклом побутових українських повістей ніби протиставляв героїчному минулому мімікрійно-дрібне сьогодення, яке прийшло тоді, коли Україна свою героїчність утратила»; «При національній атрибутації (визначенні приналежності) того чи іншого письменника треба зважати не тільки на те, якою мовою він писав, а передусім, про кого, як і для кого творив. Так, коли громадянин Речі Посполитої чи Росії писав про українців як про свій народ без чужинецького упередження та відчуження, і його творчість значною чи повною мірою увійшли в контекст української культури, він письменник — український, незважаючи на те, якою мовою писав. Коли ж письменник так само писав і про народ панівний, польський чи російський, і тим увійшов у ті літератури, то творчість його стає міжнаціональною і нею користуються обидва народи відповідно до своїх контекстів. У такий спосіб легко вирішити довголітню суперечку: чи був Гоголь письменником українським чи російським? Кожному зрозуміло: вийняти його творчість з української літератури та й українського літературного процесу — річ немислима: і «Вечори», і «Миргород» із «Тарасом Бульбою», безсумнівно, твори українського контексту»; «Гоголя як письменника вбила неприродність його становища: він, не бувши росіянином, прагнув ним стати; не любив Росії, але примушував себе її полюбити... Отже, в Росії він не міг і не вмів воскрешати й бачити світло, тим-то дух його й упадав».
Ф. Достоєвський: «Ціле покоління російських письменників вийшло із «Шинелі» Гоголя, і це справді так, бо Гоголь творив і в контексті російської літератури, отже був не тільки українським, а й російським письменником».
М. Корпанюк: «Говорячи, що М. Гоголь — один із найгеніальніших національних класиків і духовних світочів, переконаний, що він, окрім нас, українців, належить і російській літературі, якій надав виразно демократичного спрямування, вивів її з шляху монархічно-підданського на загальнолюдський. У цьому і його, і наша сила, бо Україна споконвіку добрий ангел Божий у цивілізаційному русі людства».
М. Драгоманов: «По часу, коли появилися малоросійські повісті Гоголя і «Тарас Бульба», ми маємо повне право вважати, що Гоголь породив і поетичні проби Метлинського, Костомарова і самого Шевченка— і коли не визнав, то йшов паралельно з етнографічними роботами Максимовича, Бодянського, Срезневського і т. д., і був таким робом, одним з батьків новітнього українського народолюбія».
Коментарі