Іван Нечуй-Левицький
«Запорожці»
(скорочено)
Дія відбувається над Дніпром, коло села Старий Кодак.
Оповідання розпочинається зі знайомства з Карпом Летючим, молодим лоцманом, потомком славних запорожців, який, попри свою молодість, був вправним керманичем човна. Він знав всі пороги на Дніпрі, легко переводив байдаки й плоти через них.
Одного разу приплив великий байдак багатого купця, який попросив перевести його судно через пороги. Лоцманський отаман послав із ним Карпа Летючого як одного з найкращих керманичів.
Перед відходом отаман Іван Музика пообіцяв Карпові віддати за нього свою доньку Олесю, коли той повернеться.
Легко оминувши Кодацький, Звонецький, Сурський, Лохманський пороги, Карпо був щасливий.
Однак попереду стояв Дід (Ненаситець). Байдак уже був спрямований на хід і летів, як стріла, однак вітер дмухнув збоку судна і велика сила знесла його вбік. Вода вхопила байдак і розбила його.
Карпо прокинувся і побачив, що він лежить на скелі. Усе здавалося сном. Два чоловіки, які виявилися козаками, повели Летючого на Січ. Те місце, куди вони прямували, Карпові здалося схожим на рай.
Минувши прекрасні сади, зелений гай, поле, річку, козацьке кладовище, Карпа привели до гетьмана. Місце, де був гетьман, схоже на райський сад: срібні листочки, золоті яблука та груші, корали вишень та черешень, китиці винограду із дорогого каміння. Сам гетьман був під дубом. Коли він побачив Карпа, то зронив дві сльози, на тім місці одразу з’явилась пара рож.
Гетьман розпитав у Карпа, як нині живуть в Україні і чи пам’ятає народ про козаків. «Ні. Ніхто про те нам нічого й не згадував. Трохи чуло дещо від кобзарів», — відповідав Летючий.
Усі разом на чолі гетьманом вони пішли до церкви. Вона була незвичайна. На острівці між двома річками росли вишневі сади, посеред них був камінь, а на камені стояв золотий хрест. На нім висів терновий вінок, на його колючках блищала свіжа кров.
Карпо почув знайомі пісню. Бажаючи дізнатись, хто це співає, козаки вказали хлопцю на криницю, біля якої ріс кущ калини.
Далі козаки почали молитися, і від тієї молитви задрижала земля, заревли пороги. Коли всі впали ниць до землі, залунав той самий дівочий голос. Усі козаки заплакали.
Калина перетворилася на дівчину. Карпо впізнав у ній свою кохану Олесю Музиківну. Однак, це була Маруся, хоч і Музиківна. Один козак розповів, що ця дівчина полюбила гетьмана і припливла на острів запорожців, чим вчинила великий гріх. За це вона стала калиною і простояла тут сто років. Однак її рід і досі живе в Україні.
Гетьман відправив Марусю з Карпом до України. Він сказав: «Коли людям добре жити на Україні, то зіставайся там і кінчай свій людський вік; а коли людям погано жити, то ти вернешся до нас, знов отут перед хрестом станеш калиною і розкажеш нам про горе України».
Дід, перетворившись на орла, поніс Карпа з Марусею над Дніпром додому. Орел показує згори, як гадюки-пани повсисались в українську землю, черви-жиди п’ють соки з України, комашки-москалі муштруються на зеленому полі. Він додав, що всі люди в Україні зачаровані, сплять страшним сном.
Орел спустив їх на землю. Побачивши, що козацькі могили заросли бур’яном, на гетьманських могилах колоністи-німці насадили картоплі, на майдані паслася німецька череда, орел заридав і впав у білу піну Ненаситнецького порога.
Маруся розказала Карпові, як закохалася в гетьмана і пішла за ним.
Карпо й Маруся пішли в село Чаплі. Поля, засіяні ляхівською пшеницею, засаджені жидівським баштаном, засмутили Марусю, бо нічого з цього не належало людям. Так само і сахарня, і млин…
Маруся увійшла в хату, де колись жила. Там було дуже бідно. Жінка, схожа на її матір розповіла про важку долю. Злидні побачила і сама Маруся, вибігла в садок, почала плакати й перетворилась на калину, пустила росу, заповнила всю криницю, від якої потекла річка і затопила балку.
Гетьман і козаки бачили це, а потім біля їхньої криниці виросла калина і залунала ще сумніша пісня. Заридали і козаки. На терновім вінку стало ще більше крові. Із неї виріс виноград і зачервонів ягодами.
Карпо пішов у своє село дізнатися, що сталося після того, як він розбив байдака. Його вірний товариш розказав, що батьківську хату спродали і віддали купцеві за знищене судно. Начальство присудило дати Карпові двісті різок, Олеся повінчалась із другим лоцманом.
Карпо заплакав і помандрував за синій Дунай. Усі так і подумали, що він утопився або розбився об скелі на Ненаситцеві 1872 року.
Автор короткого викладу: NOT СКОТ.
Коментарі
Дописати коментар
Залиште свій коментар.