Повість
Присвячується М. В. Лисенкові
І
Дія відбувається на Васильківщині коло річки Раставиці в селі Вербівці у
родині Петра Джері. Його молодому сину Миколі вже пора одружуватись, тому його
мати Маруся Джериха ніяк не нахвалить свого одинака перед іншими молодицями. Ті
радять оженити сина з Варкою — дочкою одного вербівського багатиря. Однак
Миколі сподобалась незнайома дівчина, що брала неподалік нього воду. Її краса
полонила юного Джерю.
Увечері, коли молодь повиходила на вулицю, Микола почув, що в Кавунів з’явилась
нова наймичка. Він здогадався, що мова йшла про вподобану ним дівчину. Проте
того вечора вона так і не вийшла до вулиці.
Наступного дня він зустрів її, коли йшов на працювати панський лан. Микола
взнав, що її звали Нимидорою. Хлопець став жати коло неї. У розмові, довірившись
Джері, дівчина розказала, що сама родом зі Скрипчинців, батьки повмирали, а її
виховував дядько з лютою дядиною, від якої натерпілася всякого лиха. Підрісши, Нимидора
працювала нянькою за три копи, а коли стала дівчиною, то найнялася до багатого
чоловіка. Микола покликав дівчину гуляти.
Уночі, коли Кавуни поснули, Нимидора непомітно вийшла з хати до Миколи.
Кавуниха, прокинувшись, здогадалась, що наймичка пішла гуляти, й заперла двері.
Дівчина, повернувшись із вулиці, залазила до хати через горище. Поколола руки й
ноги на драбині, бо її зла господиня обвішала всі щаблі колючками.
Микола сповістив батьків, що вирішив слати старостів до Нимидори. Хоч спочатку
вони були проти, проте зробили так, як бажав син. Щоб одружитись, Джеря домовлявся
із паном Скрипчинців (щоб той відпустив Нимидору в інше село), батюшкою місцевої
церкви (заплатив йому 4 карбованці).
На весіллі в хаті дядька Нимидора плакала, бо згадувала своє сирітське дитинство,
жалкувала за матір’ю. У Вербівці гучно відгуляли весілля, у старого Джері випили
всю горілку, поїли ввесь хліб, тож Петро навіть одніс у заставу свій кожух.
Після весілля батьки Миколи задумались про панщину і борги, які треба відробляти.
А Нимидора була щаслива, що часи її поневірянь у наймах скінчилися, що вона
знайшла собі рідних.
ІІ
Наступного дня Джері пішли на панщину: чоловіки — на панський тік
молотити, а жінки — тіпати коноплі.
Микола глянув на велику кількість скирт і здивувався: навіщо одному пану
стільки хліба. Якби його родині одну десяту частку однієї скирти, то вони були
щасливі. Петро приказав синові мовчати, щоб не покарали. Той дослухався, проте в
голові хлопець тримав цю думку. Йому хотілось робити на свою сім’ю, а не на
чужих людей.
Кожній дівчині й жінці пани накидали на зиму роботу — прясти. Якщо не
вистачало прядива, то мусили докидати свого. Однак Нимидора все одно була
щаслива, адже вона живе у своїй хаті. А Микола думав: навіщо його дружина
повинна прясти не собі і йому на сорочки, а комусь іншому.
Наступного року те ж саме. На панському лану люди працювали, а на
людському — було ще багацько роботи, жито осипалось. Микола, замість панського
поля, вийшов на своє й підмовив людей жати своє жито. Осавула примітивши це,
приїхав зігнати людей на згінні дні, але Микола відповів, що відроблять їх восени.
Зараз селяни могли залишитись без власного врожаю. Усі женці мовчали в цій
суперечці, окрім Миколи. Осавула замахнувся на нього нагайкою, на що Микола відскочив
і підняв серп угору.
Тоді осавула покликав пана Бжозовського. Той, прискакавши на коні, кинувся
до Миколи й почав бити його батогом. Увечері усіх женців, навіть старого Джерю,
вибили різками. З того часу веселий Микола став похнюплений, він зненавидів
пана.
Уночі Микола з Нимидорою пішли жати своє жито, щоб не залишитись узимку
без хліба. Склавши дві полукіпки жита, вони вернулись у село.
Наступної осені Нимидора вже мала доньку, яку священник назвав Любкою. Породіллям
пани давали три дні на одужання, а четвертого гнали на легшу роботу. На третій
день після пологів до Джериної хати приїхав осавула. Побачивши Нимидору, він
ударив її по спині нагайкою та велів іти на панщину. Коли про це дізнався Микола,
у його душі затаїлась думка про помсту.
У чистий четвер, перед Великоднем, старий Джеря вмер, змучений панщиною.
Він приказав сину не зачіпати пана й служити йому. Їли паску зі слізьми: не
лише від втрати батька, а й через те, що за померлого теж треба було платити
подушне як за живого, доки не вийде нова ревізія.
Наступного року осавула наказав відпрацьовувати згінні дні теж під час
жнив, коли людське жито було досі не зібране. Микола намовляв людей працювати
на своєму полі. За це пан пригрозив віддати його в москалі.
Через деякий час пан запроторив Миколу та Петра Кавуна в холодну за
непослух. Він і справді хотів непокірних віддати в москалі, але через день випустив
їх, бо требо було дожинати панську пшеницю.
Дружина осавули (відома своїм злодійством) украла в Кабанихи сало, за що
Микола з Кавуном, обчепивши її шматками сала провели на сміх по всьому селу з
музиками. Осавула на це розказав панові, що вони крадуть з панського току жито.
Микола з товаришами за це надавли осавулі пів сотні київ, і той знову нажалівся
про це пану. Бжозовський постановив оддати Миколу, Кавуна і їх однодумців у
москалі. Джеря з Кавуном вирішили тікати в Стеблів на сахарні.
Микола, розказавши про це Нимидорі, одягся, поклонився до сплячої
матері, поцілував дитину і пішов із хати. Нимидора провела чоловіка за ворота й
насилу повернулась. У ту ніч жінка виплакала усі свої сльози.
Коли Джеря з побратимами були за селом, то він побачив, як горить панський
тік. Вогонь охопив і панську клуню. Бжозовський, осавула й економ розбудили
селян і верещали, щоб ті гасили пожежу. Однак вербівці лише спостерігали за
вогнем.
Нимидорі марився Микола, Маруся заспокоювала невістку. Увечері покинута чоловіком
дружина заснула важким сном.
ІІІ
Микола попрямував із товаришами на Канівщину працювати в сахарні.
Прийшовши в контору німецького директора, вони назвалися чужими іменами (Джеря став
Іваном Грищенком). Директор назначив їм плату по три карбованці й звелів іти до
сахарні. На фабриці хлібороби озирались на всі боки. Через здорові машини заводу
їм здалось, що їх завели в якесь пекло.
Через рік бурлакування в сахарні Микола змарнів і постарів. Раптом до казарми
робітників забіг Кавун і крикнув усім тікати, адже він бачив пана Бжозовського.
Певно, він дізнався, де зараз його кріпаки. Вербівське товариство вирішило дати
своєму колишньому панові прочуханки, перш ніж тікати.
Уночі компанія на чолі з Джерею пішли до жидівської хати, де зупинився Бжозовський.
Микола, вийнявши шибку, проліз у кімнату, де спав пан. Він накинувся до нього з
кулаками, але той зміг втекти і заліз на горище, щоб сховатися. Решта бурлаків
засвітили вогонь і, побачивши в іншій кімнаті осавулу, накинулися на нього. Коли
вербівці вийшли з хати, пан утік і сховався в бур’яни, де сидів до самого
ранку. Тим часом бурлаки пішли на південь, на степи, де колись ховалась воля
українського народу. Дорогою до інших заводів на Черкащині вони просились у людей
на ночівлю. Проте ніхто не давав їм пристанища. Лише одна бідна молодиця
впустила й нагодувала бурлаків.
ІV
Бурлаки дійшли до сахарні, де керував єврей Аврам Мойсейович
Бродовський. Із ним компанія вербівців домовилась про роботу за 3 карбованці на
місяць. Однак умови існування в казармі, їжа тут були набагато гірші за умови в
Стеблеві. За місяць роботи Бродовський недоплатив бурлакам заслужені гроші, вилічивши
з них гроші за пропущені години хвороби. З горя бурлаки пішли до шинку, який
належав цьому ж єврею й витратили там на горілку мало не всі гроші. Микола
Джеря перемінився на бурлаку, що був ладен пити й гуляти хоч увесь день.
На зиму в казармі померло чимало робітників, які потруїлись гнилою
таранею, якою Бродовський годував своїх робітників. Ватага бурлак пішла до
посесора й побила йому вікна. Вербівські бурлаки задумали тікати подалі в
херсонські степи, тим часом заслаб Кавун. Петро вмер на чужині, згадуючи свою сім’ю.
Коли потепліло, Микола Джеря і його земляки подалися на південь.
Прибився до ватаги якийсь зайда. У розмові він запропонував піти на Бесарабію.
Вербівські погодились і подались за Андрієм Корчакою. Щоб заробити грошей у
довгу путь, бурлаки домовились недовго попрацювати в Колонтаївці на панському
лані. Заробивши, вони пішли далі до Дністра.
V
Вербівські бурлаки дісталися Дністра й побачили Акерманщину. Корчака
знайшов перевожчика, який довіз їх човном до села Кривди. Пристав цього села
видав пашпорти втікачам із новими іменами. Миколу він записав Іваном Посмітюхом,
Корчаку — Олексою Посмітюхом… Діло запили в місцевому шинку.
Другого дня перевожчик повів приходьків до лиману, де рибальська ватага
ловила рибу. Поздоровкавшись із отаманом Іваном Ковбаненком, Джеря попросився в
нього до роботи. Той погодився, запропонувавши такі умови: половину наловленої
риби треба віддавати отаману. Згодом бурлаки поїли, уперше з Вербівки так
тривко й смачно. Після обіду отаман покликав усіх до роботи.
Згодом рибальська ватага попрямувала до Акерманщини, щоб ловити рибу в
морі. Вони зупинились у дворі отамана Ковбаненка, який жив у цьому селі в
будинку з дружиною та донькою Мокриною.
На великому човні лиманом рибалки попрямували до моря. Прибувши до
берега, вони облаштували курінь коло одного єрика. Потім розкидали сіті. Витягнувши
першу мережу риби, кухар набрав її в ночви для вечері. Рибалки веселились,
тільки Микола думав про Нимидору.
Наступного дня отаманова дружина з донькою привезли харч. Отаман
приказав їм забрати вилов та везти в місто на продаж. Мокрина, побачивши
Миколу, запалилася. А він у ній побачив Нимидору, від чого йому стало нестерпно
боляче. Рибалки прозвали Джерю Смутком. Дівчина все частіше приїжджала до
рибалок і все залицялась до Миколи.
VІ
Отаман наприкінці літа почав ділитись заробітком. Рибалки заробили
багато грошей, тому надумали погулять. Вони повбирались у новий одяг: придбали свитки,
жупани, одеські пояси, смушеві шапки…
Корчака з іншими бурлаками, пропивши всі гроші, обікрав одну жидівку. Їх
забрали в поліцію. Через це становий із десяцькими вирішили набігти на табір отамана,
щоб виловити усіх бурлак.
Мокрина побігла до Миколи й сказала йому сідати в човен й пливти в море.
Вона подасть знак, підкидаючи головешки з вогнища, коли можна повертатись. Джеря
послухавсь її, але йому швидко захотілось їсти й пити. А вже згодом у морі почалася
буря, вода так заливала човен, що Микола аж вичерпував воду пригорщами й ледве
залишився живим. Мокрина плакала, дивлячись у море, хвилюючись за Миколу. Уночі
вона взяла їжі та води поплила до нього. У розмові дівчина сказала, що любить його,
тому й допомагає сховатись від десяцьких. Отаманова дочка запропонувала переховатись
в безпечнішому місці — в єрику на озері. На прощання вона поцілувала його й
пообіцяла приносити свіжу воду та харч.
Опізнившись укотре додому, Мокрина зізналась батьку, що возить їсти
Миколі. І Ковбаненко сказав їй, що він одружений. Донька розплакалась, та все
одно поплила до Джері. Дівчина прохала забути дружину, інакше вона заподіє собі
смерть. Поплакавши, вона сказала, що вартові вже відійшли від рибальського
куреня, а тому він може повертатися.
Багато вербівчан забули свої родини й побудували хати в Акерманщині,
завели нові сім’ї, але Микола не міг забути Нимидори. Він хотів повернутись у
Вербівку.
Мокрина хотіла кинутись у море від нещасного кохання, однак Микола
зупинив її. Він дав їй надію на можливе спільне життя. Отаман теж полюбив
Миколу, настановивши його своїм помічником. Він чимало заробляв грошей, та
багато їх зоставалось у шинкаря.
VІІ
Другого дня, коли Микола покинув свою домівку, Нимидора плакала. А вночі
переполошила Джериху, кричучи, що Микола повернувся і ховається десь у дворі.
Перелякана мати вийшла — ніде не було чути навіть шелесту верб на городі.
Наступного дня те ж саме. Маруся подумала, що до Нимидори прилітає перелесник.
За порадами сусідів, стара повезла невістку до монастиря, щоб з неї вигнали
нечисту силу.
Їх привезли в монастир до отця Зенона, той провів екзордію. Жінки пішли
на службу, висповідались. Нимидора вийшла з церкви спокійнішою.
Десять років після того ще прожила стара Джериха, а на одинадцятому вмерла.
Нимидора плакала за нею, як за рідною матір’ю. Тепер у неї зосталась єдина втіха
— Любка. Коли їй минуло 16 літ, Любку посватав Олекса Чабаненко. Після весілля парубок
зажив у приймах у Нимидори.
На старість Нимидорі хотілось знову побачити Миколу, хоч перед смертю.
Чоловік став часто приходити їй у страшних снах, тому жінка вирішила, що скоро смерть
прийде за нею.
До Вербівки дійшла чутка про волю. Нимидора повеселішала: вона думала, що
скоро Микола повернеться. Однак жінка померла, так і не побачивши свого чоловіка.
Поховали її коло свекрухи й свекра.
VІІІ
Мокрина довго відмовляла женихам, а потім сама охолола до Джері й через
кілька років усе ж вийшла заміж. Микола покинув Ковбаненкову ватагу через лайку:
той надурив рибалок і заплатив їм малу частку від вилову. Між ними зав’язалася
бійка, тому Джеря пішов до іншої ватаги. Наступного року Ковбаненко перепросив
у Миколи, і той повернувся до старого куреня. Він поставив собі землянку і став
хазяйнувати. Однак все думав про Вербівку. Буваючи в Одесі, Микола зустрічав земляків
і брав їх до своєї ватаги. Він розпитував їх про матір, Нимидору, пана Бжозовського.
Раз становий, знайомий Бжозовського, похапав багато вербівчан, в тому
числі й Миколу, та й запроторив втікачів в тюрму. Бжозовський поїхав до Акермана,
щоб помститись Джері. На суді Микола Джеря називав себе Іваном Посмітхом. Усі його
земляки теж заперечували, що були Бжозовськими кріпаками. Це дуже злило їхнього
пана. Згодом суддя зачитав царський указ про волю. Бурлаків суддя відпустив й
сказав, що більше вони не належать жодному пану. Вербівчани поспродали все й
пішли в далеку путь додому.
Повернувшись у село Микола спитав, чи жива Нимидора. Дізнавшись про її
смерть, він плакав. Зайшов у хату й зустрів Любку з чоловіком. Дочка була схожа
на його Нимидору. Розпитавши все в доньки про життя без батька, Джеря пішов з
Любкою до могил своїх рідних. Цілий тиждень Джеря приходив додому п’яний, та згодом
кинув пиятику.
Після скасування кріпацтва на селі завелись нові порядки, громада обрала
голову. Той почав обкрадати громадський скарб. Микола підбурив народ скинути
нового «панка». Обрали за голову чередника, а жидівські шинки віддали двом
вербівським чоловікам.Пан поїхав до города й пожалівся на те, що Джеря бунтує
громадян. Тому його посадили в тюрму. Комісія через скарги надала селянам кращу
землю. Тепер у людей був зібраний урожай, а в пана поле стояло необроблене.
Микола зробивсь пасічником, жив на своєму хуторі. Він розказував онукам
про далекий край, Чорне море, лиман.
1876 року, 1 генваря.
Автор короткого викладу: NOT СКОТ.
Коментарі
Дописати коментар
Залиште свій коментар.